Иван Р. Костюк
(С бльокнота кол. Военного звитодавця)
Девятнадцать лет назад я впервые увидел Харьков. Был сентябрь 1942 года. Военное время, когда говорили Украина, а в ее степях змирялися два колоса: национал-социялистична Германия с большевицьким СССР. Боевые линии между двумя вражескими армиями проходили тогда далеко на востоке, за Харьковом. Немецкие войска в победных боях с отступая Большевики доходили до Волги и до калмицьких степей. На Эльбрусе повивав победный стяг Третьего Райх, а Москва дрижала под бомбардировки немецких самолетов и евакуювалася перед наступающими панцернимы соединениями опьянилих с побед немецких армий.
В такую то пору довелось мне покидать Днепр и Приднепровское город Кременчуг и отправиться в Харьков, где на Павловская площади (за Большевики: площадь Розы Люксембург) в "Крестьянское Домовые" розтаборилась моя часть: "Отдел Пропаганды", к которой я был прикреплен. "Харьков, Харьков, где твое лицо?" — Писал в ранней творчества Павло Тычина Владимир Сосюра, в своем сборнике стихов П.Н. "Люблю", делает упреки Тычины за то, что он не доглянув настоящего "большевицького популяризировать тогдашней столицы . Сосюра был залюблений в Харьков и его залитых асфальтом площади, "что фонарные янтарно цветут. Он заканчивает свой стих, посвященный Харькову, словами: "Харьков, Харьков! Не в крови то клекит в жилах сладко и радостно бьет, что под гром пушечное далеки, я увидел лице твое ". Вот так две выдающиеся украинские, пидсоветськи поэты видели два разных лица Харькова, в то время, когда за истинное лицо этого Слобожанской города Украины шли кровавые бои во время освободительной борьбы 1918—1920 годов. Двадцать два года позже, в августе 1942 года, Харьков впервые увидел другой выдающийся украинский писатель Этим вместе был это волиняк Улас Самчук, впоследствии писал в Ровенская еженедельнику "Волынь": "Харьков произвел на меня впечатление большого города, построенного с размахом, без тепла и уюта, но бетоново-твердого ..." Не довелось мне читать или услышать впечатления других украинских писателей об этом городе. А интересно было бы! Ибо Харьков, хоть куда город! Вне Киевом, тогда и теперь, по своей величине и числу населения — одно из крупнейших и важнейших городов Украины, который имеет свою давнюю историю, свою славу и свое значение среди передовых городов нашей большой и богатой Родины.
Взглянем в древности ...
Харьков — молодой город. Ему всего 300 лет. Тогда, когда Киеву больше, чем 1,000, Львову — свыше 700, не вчисляючы сюда Одессы, Чернивець, Днепропетровская (Сичеслав ), Юзивкы или небольших городов, в отношении числа населения, но более старых относительно времени основания, как: Перемышль, Галич, Кременчуг, Полтава Но Харьков имеет свои, нигде не повторяющиеся особенности, отличные от других городов Украины. С самого начала своего существования Харьков был настоящим центром Слободской Украины, городом с отчетливо украинским лицом, колыбелью украинской новой культуры, что его прозвали некогда украинскими Атена Здесь ибо полтора века тому назад были положены основы под развитие украинской литературы, здесь ибо основано первое в Восточной Украине университет, здесь впервые появлялись украинские журналы, журналы, книги, и эта старая украинская традиция, родился полтора века раньше, передалась новее временам вплоть по сегодняшний день.
В том времени, на переломе 19-го века, в Харькове действовали, либо с Харьковом тесно были связаны отцом украинской прозы Григорий Квитка-Основьяненко, Гулак Артемовский, А. Метлинський, Костомарив, С. Писаревская, А. Потебня, И. Калиновский, С. Кореницький, И. Срезневский, Я. Щоголив Здесь действовал и преподавал в славном "Харьковском Колегиюми" свою философию Григорий Сковорода, что, хотя сам был воспитанником Киево-Могилянской Академии, недавно в Харькове имел возможность скристализуваты свои взгляды. (Само Колегиюм было перенесено в Харьков из Белгород в 1727 году). Здесь в 1805 году, за почин и стараниям В. Каразина основывается Харьковский университет, а в нем начинает развиваться новое направление в науке, розростае и углубляется культурную жизнь города, процветает журналистика, литература, театр.Завдякы университету больше и само значение Харькова в культурном аспекте . На мужчин места в профессура Университета выдвигаются следующие фамилии: Туган-Барановского, Николая Сумцов, Дмитрия Багалия, Николая Борисяк. Н. Бекетова, В. Леваковського, П. Ефименко, Д. Миллера, Е. Редина, Пильчикова. Из-под Харькова был Борис Гринченко. С Харьковом тесно связан был в молодых годах Александр Олесь (Ол. Кандыба), учился в Дергачевский сельскохозяйственной школе под Харьковом. В Харькове родился и здесь работал композитор и бандурист Гнат Хоткевич. По большевицьких времен в Харькове действовали: В. Коряк, Хвылевой, В. Сосюра, С. Пилипенко, Йогансен, И. Подольский, В. Еллан (Голубой), а из приезжих: В. Полищук, П. Тычина, М. Семенко, О. Слисаренко, Лесь Курбас и другие. В 1819 году в Харькове вышел первый сборник украинских песен кн. Церетелова, а в 1833-38 годах ученый И. Срезневский издал в Харькове свою "Запорожский старину".
С Харьковом немало связана и украинская журналистика и пресса, которая имеет своеобразную и вимовну историю Уже в 1812 году начал здесь выходить первый харьковский еженедельник под названием "Еженедельник". В 1816 году появляется юмористический "Харьковский Демокрит", в 1817 году — "Харьковские Известия", а там "Украинский домовид" (1817), "Украинский Весник" (1816 — 1819). С сороковых годов 19 века долгие годы появлялася официальная газета "Харьковские губерниальные ведомости" (1838), а дальше: "Южний край", что начиная с 1881 г. печатался в большом тиражи (около 100.000 экз.) Вплоть до времен революции. Рядом этой газеты довольно живо распространялось "Утро". Украинском языке появлялись в 1841 году альманах "СНиП" Корсун, четыре книги "Молодой" Бецького, "Сладко" вол. Александрова (1887 — 1893) а в 1912 году журнал для украинской интеллигенции " — еженедельник "СНиП".
В литературе, кроме Григора Сковороды, который назвал свои байки "Байки Харьковскими", появляются в те времена еще фамилии Яна Орновського, что на польском языке издал в Харькове в 1705 году "Панегирик в честь рода полковников Захаржевского, казацкий поэт Климовський, что в первой половине 18 стол. написал произведения "О правосудие на-чальствующих" и "О смирениы высокотехнологических-чайших, писаные стихами из прозаических предисловием. Этому же Климовському приписывают также издание украинских песен. Иаков Щоголив издал в Харькове свои два сборника "Ворскла" в 1883 году и "Слобожанщина" в 1898 году, а Квитка-Основьяненко за тематику в своем произведении "Сватання на Гончарівці" взял харьковское жизни мещан.
Как говорится — Харьков молодой город. Он основан в 1650—1655 годах. Когда, в 17 веке, Харьков был небольшой военно-оборонительный центр. Первые поселенцы "Черкассы", как называли тогда украинцев, — поселились здесь группой в 37 семей. Большая группа пришла сюда в 1654 году по переписи населения в 1665 году всех жителей городища, т.е. "Черкассы" было 587 человек. В 1660 году нас уже подробный список жителей за сословных распределением. Тогда в Харькове было: полковых казаков — -1357, "городовой, Лавочное людей" и мещан — 605 человек, московских бояр и боярских детей ", которые жили отчасти и в близлежащих селах Жихар, Вильшаны, Липцы было — 121 чел. Крестьян на учете не было, потому что они жили в близлежащих деревнях. Впоследствии из городища создалась крепости, ее главным назначением было защищать население перед нападениями татар. Старая харьковская крепости занимала центральную часть теперешнего города и захищалась тогда тремя реками: Харкивкою, Лопанню и Удою. Это благоприятное стратегическое положение крепости было причиной, почему значение Харькова, как администрацийного центра пиднеслось против ряда городов и сел Слобожанщины, что были когда больше Харьков и раньше него основаны.
С узких границ крепости, где изначально тулилось все население , — город распространяется в пределах рек на низовых местах, которые назывались Подолом и слободы и хуторами, которые были расположены вне Лопанню и Харкивкою-реками. Благодаря все то большем заселюванню окрестности, встают приходские церкви, как вот в 1659 г. Успенский Собор, Свято-Троицкая и Благовещенская, в 1663 году Свято-Михайловская и Свято-Рождественский, а в 1687 году Свято-Вознесенская церковь. Новый город медленно растет, собирает у себя новых жильцов, разворачивается торговля, а довкругы города закладываются новые хутора и села. Жители города распределяются на сотни, во главе с казацким старшиной, а во главе отдельных ремесленных цехов стоят цехмайстры. До сих пор остались в Харькове названия улиц, которые указывают на некоторые ремесленные цеха, которые тогда были в городе, как например, ул. Рымарская, Коцарська, Чоботарська, Гончаривська. В Музее Слободской Украины в Харькове долго хранились знамена цеховых объединений города, основанных в 60 гг 18 века. В середине 70 годов 19 стол. было за разделением на основные цеха: портных — 501, сапожников — 284, кашкетникив — 180, кузнецов — 139, столяров — 192, мидникив — 75, маляров — 60, Лымарь — 19, модисток — 53. Настоящую хозяйственную вес Харькова создала промышленность, которая начала развиваться сначала очень хилые, еще в начале 19 стол. В 1837 г. Харьков имел 70 промышленных предприятий, в 1876 — 128, 1925 — 1,218 из 16,706 рабочими. Сегодня Харьков, это один из крупнейших промышленных центров Украины.
Интересный есть процесс роста населения города: в 1655 году было 1,800, 1808 — 12,772, 1864 — 55,003, 1888 — 188,469, 1895 — 200,000, 1911 — 238,466, 1916 — 352,354, 1917 — 362,672, 1926 — 417,384 чел. Сегодня в Харькове возле 1,000,000 населения.
Откуда пошло название этого города? Один вариянт говорит, что город получил свое название от первого поселенца Харитона, который пришел со многими другими семьями и поселился на месте сегодняшнего Харькова. Он был хороший пасечник. Благодаря своей работе и организационным способностям скоро многовато, а поселенцы, выбрав его за своего проводника, назвали его напивимьям Харькове, сначала Харьков-хутор, Харьков-слобода, а там Харьков-город. По другим вариянтом Харк должен быть разбойникам, как разбойник Ермак, преследуя татар, утонул в реке Донец, его квартиру ограбили татары и уничтожили, но название осталася дальнейшем. По Григорий Квитка-Основьяненко название города должно происходить от реки Харьков. Еще другой вариянт говорит, что первым поселенцем был казак Иван Каркача, что за хроногеографичним описанием Харькова с 1767 года был первым харьковским "Осадчий", т.е. проводником пришельцив, что здесь поселились первые От его имени и пошло название города — сначала Каркача, Харкач, а дальше Харьков В древнейший географической памятке тех времен — "Книга Вольшего чертежи" с 1627 года упоминается уже речка Харьков, когда ни замка-крепости, ни слободы Харьков, еще не было.
Ну, довольно давности. Мне, как львовьянинови, интересно было углубиться в историю этого города, которого я же с первого дня полюбил и в нем влюбился, не менее Сосюра — словно в девушку, блеск, девицы Слобожанка. Моя любовь и привьязання к этому Слобожанской города возрастала и углублялся с каждым днем в течение моего более чем шестимесячного посты в нем. Поэтому позвольте, Дорогие Читатели, мне и вам вспомнить, как я познакомился с Харьковом "во времья лютое как Волчица" — в сентябре 1942 года.
Харьков, как я его видел ...
Задиханий, засапаний, будто старая, вибракована из армии фиякерська шкапа, товарно-личный поезд наконец приплентався на развесистые и завален всяким всячина и разрушен военными действиями железнодорожный двирець "Харьков-Юг". Дорога вела из Кременчуга через Полтаву — Люботин-Валки-Харьков Вместе с гущою серых Вояцкий форме и гражданскими пассажирами, в основном женщинами, перевишаних мешками и обвантажених всякого рода корзинки — тоболкамы, виплентався я на перрон Здесь принято уже порядок, как и положено в большом городе. Немецкая военная жандармерия и украинские железнодорожные полициянты с желто-голубыми щитикамы на большевицькои формы шапках-кораблик, вооруженные ружьями и пистолямы при поясе, вдержують лад. Удивляюсь их прикладной чемности, в частности немцев в отношении гражданского населения. Дело небывалое и нигде не вид по правой стороне Днепра в т.н. "Райхскомисарияти Украина", где действуют гражданские чиновники, которые их население прозивае "жовтожупанникамы" (от бронзовой краски униформе чиновников немецкой гражданской администрации). Здесь и гражданское население привитнише, не так запуганы, как, например, в Киеве, лучше и охайнише, хотя и бедно зодите А надивсе, что нам, "пришельцям с Запада" больше всего нравится, здесь больше, чем в Киеве, свобидно звучит чистая, без примесей москализмив, украинский язык. С помощью "носильщика", зодитий в белый фартук с принятым на груди номером, поладную формальности в Станционные Команде ( "Бангофскомандантур") и вместе с другими путевой выхожу из станционного муравлища на железнодорожный майдан. За несколько сигарет, как плату за услуги носильщикови, получаю от него еще и информации. Вот здесь, справа, чистой русском языке объясняет мне носильщик, примищувалось некогда Управления Южной железной дороги. Дом старый, шестиэтажном, отчасти поврежден военными действиями. А вот напрямую — уже в большевицькому стиле, также шестиэтажном Разваленнй здание бывшего Союза железнодорожников. Слева, — также за Большевики построен, величавий здание Харьковского Почты, — из спален крышу и разбитыми стенами. Так в конце концов, как и в других городах тогдашней Украины. Мой носильщик образованный человек, потому что, кроме информации топографического характера, объясняет мне, что железную дорогу проведен в Харькове в 1889 году строения железнодорожного сообщения Курск-Харьков-Севастополь. Именно сочетание с Крымом и Севастополем проведена только в 1875 году, а до Полтавы проведено железнодорожный путь 1871 года.
Харьков — это важный железнодорожный узел, сполучуе Север с Донбассом и Надволжям и Северный Кавказ с Украиной. Здесь сходятся шесть железнодорожных магистралей: Курск и Москву с Южного двирця, на Чугуев с Южного и Балашивського двирця, Змиев из Донецкого двирця, Синельниково и Днепропетровское из Южного двирця, Люботин-Полтаву и Люботин-Сумы с Южного двирця и Золочев с Южного и Донецкого двирця.
Розплатившись с вежливым носильщиком еще дополнительными сигаретами и куском мыла, розглядаюсь за средством льокомоции в город. Не надо было ждать, так как только отошел носильщик, как меня со всех сторон напали молодые ребята, которые на всякий лад начали предлагать свои услуги: "Господин, поедем в город, а? Господин фарен Цур штадт, что? Господин, штик брот и фарен куда угодно! "... Это так" автоводии "своих оригинальных на тот военное время харьковских" такси ".
" Господин, пиуге пуцен, Господин, давай Почище сапоги "- это так Чистильщик сапог , что со скриночкамы на плечах Гаса по площади. Выбираю из числа пацанив одного, наиболее ругается с другими чистой русском языке, в то время как другие белькочуть Бог знает какой российско-украинско-советской тарабанщиною. Мой "автоводий" молодой, русый с голубыми глазами, хороший на вид парень — моментально подхватывает мой запястье и грузит его на свое "такси" — двухколесных визочок с двумя дрючкамы к попихання. Такой способ льокомоции здесь, в Харькове самый выгодный, так как показывается, трамваи, автобусы и троллейбусы, чем славился Харьков до войны, еще не работают, а ресниц-ськових автомашин, которые занимались бы транспортациею военных лиц, также нет. Научен опытом из Киева, Винницы и Кременчуга, нарошно обращаюсь к моему "шара" на немецком языке. Сказываю себя завезти на Павловская площадь. Парень сразу подхватывает и в доказательство, что меня понимает, машет головой: "Гут, господин, иди за мной, а я буду фарен на Павлюс Пляц ". И мы начали свой маршрут.
улицей Александровской (когда она называлась еще Красноармейская) приходим к широкой и ровной магистрали Екатеринославской (за Большевики Свердлова) и среди массы ризнородних военных автомашин и пеших, направляемся в сторону Лопанського моста и Павловская майдана.
Оставляем за собой Лису гору и Холодную гору с еще холоднее (за царя и за Большевик "Холодногорською тюрьмах" по левому и Рубакивку и Новоселовки по правой стороне Екатеринославской улице (эта улица именем еще при царях: Новороссийська, Полтавская область) и продвигаемся краешке пощерблених годами пешеходов Еще в Кременчуге я запасся в "Путеводитель для экскурсантов" (Степан Бразуль: "Столица Украины Харьков" — краткий путеводитель экскурсантов, Издание ДВУ — Харьков 1930 г.) Так делал я рарише и так же делаю теперь, когда имею побывать в новом городе , в новых, еще неизвестных окрестностях В путеводителе вплоть роиться от славословья в честь "октябрьской революции" и достижений "большого предводитель пролетарияту — Ленина". Там сказано, например: "На стройный, одной из главных улиц столицы, ул. Свердлова — бывший Екатеринославской, вас поражает гомон, суета и сновигання многочисленных трамвайных вагонов, автобусов, такси, грузовик, извозчики ... " То, что мы здесь с моим слобожанський шара, СаШо видим, это, вне трамваем, автобусами и извозчики — на самом деле соответствует описательные автора путеводителя. Військові автомашини, особові, вантажні, мотоциклі, кінні запряги (коні зареквіровані в населення) з військовими погоничами та надівсе — товпа піших — ось картина тогочасної Катеринославської вулиці в час „вітчизняної війни", як назвав би сьогодні Степан Бразуль — осінню пору 1942 року у Харкові.
„Тут розташовані представництва різних трестів — великі крамниці, кав'ярні, кооперативи, музеї, виставки, друкарня Державного Видавництва України ім. Петровського" — написано в путівнику. А на ділі: спалені будівлі, розкрадене та розбазарене добро музеїв (Всеукраїнський Сільськогосподарський Музей та Постійна Промислово-показова Виставка при вул. Енґельса [кол. Різдвяна]), зруйнована друкарня ДВУ, знищені довгими роками большевицького панування мешкальні доми. По кав'ярнях, кооперативах та крамницях й слід завмер. Лише вряди-годи, тут і там пишаються нові написи „парикмахера", „кондитера", „баккалій" тощо. До речі: в Харкові, як і в інших містах тогочасної України, всі написи на вулицях, крамничні вивіски, реклями торгівців були в переважній своїй кількості на „общепонятном", або на такій диковинній мовній тарабанщині, що їх значення і найкращі мовознавці не відгадали б. В деяких зацілілих від воєнних дій будинках примістились німецькі військові установи, як: „Зольдатенгайми" (доми для вояків), „Ібернахтунґсгайми" (ночівлі для вояків) та „Ферпфлє-ґунґсштеллє" (місце для розподілу харчування). Зі зруйнованих будинків віє смуток та спогад про колишніх їх власників, мешканців та приміщень для установ, про які згадується в путівнику. Навіть ні собак, ні котів не видко на руїнах... Лише на „Благ-базі (Благовіщенському базарі) та на Благовіщенському майдані (за большевиків — Карла Маркса), що розташувався поміж вулицями Благовіщенською, Коцарсьгсою, Чоботарською, Панасівкою, Лопансько-Набережною, Різдвяною та Лопанським провулком — шумить-кипить великоміським прогулом життя. Тут зразу пізнати живчик великого міста: тьма-тьменна народу, від довколишніх селян-колгоспників, що боязко перед оком українських поліціянтів та німецьких жандармів продають бідний доробок зо своїх „присадибних земель": овочі і городовину, почерез міських продавців — перекупок, що криком і вигуками захвалюють свій товар: „пірож-ноє", „мороженоє" та „бублічки", аж до збіднілих інтелігентів, що міняють тут свої родинні надбання — золоті перстені, годинники, ковтки, браслети. Тут можна купити або заміняти всяку всячину: від золотих рублів, царських і кайзерівських монет, почерез крілики і голуби, кури, гуси й качки, ґітари, балалайки й мандоліни та „двобортні гармошки", до малих возиків і санчат на зиму, гарбузи, дині, кавуни, картоплю, капусту й кукурудзу включно. Тут більше ніж деінде в місті можна почути розпачливий крик прошаків, що з простягненими кіктями покалічених кінчин просять милостині: „Дайте, йе минайте! Не мине й вас кара Божа!" Або налюбуватись тужливими мелодіями базарних „ревелерсів", що співають про „Марусю, що атравілась", про „Три танкісти", „Катюшу", „Стєньку Разіна" і нашого „Гриця, що його Маруся отруїла". Тут більше ніж деінде гасають злодії, ракли, вори, жуліки, чи як там їх ще звуть на Слобожанщині. Тут поле до попису большевицьким аґентам, воєнним дезертирам і мародерам, всякої масти і покрою провокаторам, диверсантам і партизанам, за якими раз-у-раз полює військова жандармерія. Тут більше ніж в інших частинах міста німці влаштовують лапанки — „рації" — на роботи до „Соняшної Німеччини" ... Тому всьому сумно приглядається Благовіщенський Собор зі своїми „Суздальськими рядами", щось на взір краківських „Сукєнніц", — що чи не одинокий із Храмів Божих Харкова, зберіг на своїх високих церковних копулах трираменні золоті хрести (підв'язані ланцюгами),
мабуть на те, щоб пускати блахмана всякого роду закордонним екскурсіям, що тут частенько за большевиків приїздили, мовляв в „країні рад немає антирелігійности"...
Мій Саша, з яким я вже вспів ближче познайомитися, змучився і обтирає шматками старої фуфайки спітніле обличчя. Розказує мені про свою долю. Він сам сільський хлопець із Полтавщини. Називається Олекса Міщенко. Батьки померли з голоду, а він, перед приходом німців утік з „дому для безпритульних" в Полтаві, подався до Харкова і оце вже ціле літо промишляє на життя своєю „таксі". Заробляє на хліб, на кватиру на Москалівці, а зайвий гріш відкладає на науку. „Хочу бути інженером і мати таку автомашину, що не треба буде її попихати руками" — сміється до мене рядом білесеньких мов перли зубів. „А на Базар таки не йдіть, бо можете попасти в біду" — дораджує мені на добавок.
Залишаючи за собою Іванівку та Ващенківську леваду по цьому боці Лопані та Нову й Стару Павлівку зі Шатилівкою, Профсоюзним Садом, „Держпромом" по тому боці річки, Купецьким мостом, що його тількищо після пошкодження направляють, подаємось із Сашею на Сергіївський майдан (Пролетарський майдан), звідти як на долоні бачимо „Університетську Гірку" (Горка Пролетарської Науки), а звідтіль повз спалені великі будинки готелів „Спартак" і „Асторія" та харківського „Універмагу" доходимо до місця мого призначення — „Селянського Будинку" на Павлівському майдані.
Розплачуюсь із добрим і жартівливим Олесем за „таксі". Даю на додаток ще й книжку львівського видання та запрошую почастіше заходити до мене за книжками. Мій перший харківський приятель Олесь Міщенко, таки частенько користав з мого запрошення. Завжди, коли тільки міг, заходив до мене на кватиру на дружні розмови, їжею, книжками, газетами та літературою, за яку німці не гладили по головці, віддячувався я моєму приятелеві за доброзичливі малі й великі послуги. Ми ще не раз зустрічалися з Сашею. — По війні, в Німеччині, а оце раз до року на „товариській зустрічі" в Америці. Мій приятель пройшов всі митарства війни: з Харкова подався на Захід, був добрим вояком в Дивізії і УПА. В Німеччині закінчив таборову гімназію. В Америці, коли ми зустрічаємось — возить мене своїм „Шевролетом", і як інженер-винахідник, працює над мотором, що порушатиме машину без водія. Він таки хоче здійснити свої мрії, з якими попихав своє „таксі" в Харкові в 1942 році!
За час мого побуту в Харкові я пізнав місто як рідний Львів. Кожного дня, як лише була для цього нагода, я мандрував усіма закамарками колишнього города Харка. Я бачив і ходив по вулицях Москалівки і Заїківки. Я ходив слідами Квітки-Основ'яненка на його Основі. Я побував на Старій Верещаківці, Качанівці, Елісарівці, Плеханівці, Журавлівці і Шатилівці. Я переходив в довжину і ширину Ясну Поляну, Липовий Гай, Григорівку, Холодну і Лису Гору, селище Червоний Жовтень, Північний Пост, Іванівку, Ващенківську Леваду, Нову й Стару Павлівку, Рашкову та Сабурову дачі. Я оглядав харківські спортові майдани „Динамо" та „Металістів". Я приглядався большевицькому „соціялістіческому строітєльству" на Харківському Тракторному Заводі, де німці направляли і пробували продукувати нові танки, панцерні автомашини і вантажники. Я проходив головними магістралями міста: Сумською, Московською, Корсиківською, Зміївською, Москалівською, Шевченківською, Петинською, Конюшною, Карачівською. Я тупцював по харківських майданах: Театральному, Миколаївському, Кінному, Рибному, Соборному, Воскресенському, Сергіївському, Радянському. Я шукав відпочинку в колишніх парках і садах міста: Комунальному, Квітки-Основ'яненка, Профсоюзному, Театральному, Університетському, Зоологічному, Ботанічному. По парках залишилися лише спомини. Всі дерева були витяті в часі боїв за Харків на вуличні барикади та протитанкові запори, а під час окупації німців на паливо та отоп-лювання холодних мешкань. За час мого побуту в Харкові лише декілька колишніх харківських церков були відкриті та віддані до користування вірних. Ось вони: Свято-Покровська, що примістилася в давньому монастирі при вул. Університетській, св. Пантелеймона при вул. Клочківській, Свято-Михайлівська на Основі, Цвинтарна і Свято-Іллінська на Холодній Горі. Інші, яких до революції в Харкові було т. зв. приходських — 16, монастирських — 8 (п'ять в Покровському і три в Курязькому монастирі) та 14 непарафіяльних, за 20 літ большевицької господарки були знищені або замінені на музеї, бібліотеки, магазини тощо. Крім того в Харкові були ще: римо-катол. церква, німецько-лютеранська кірха та жидівська синагога. За німців костел і кірха були відкритими для користування німців. Харківські цвинтарі, яких до революції було 7, в тому числі: 4 православні, 1 магометанський, 1 жидівський і караїмський та 1 „іновєрческій", були запущені та осиротілі.
Багато дечого із давньої слави Харкова під час воєнних дій пропало, було знищене, розкрадене, розбазарене, спершу большевиками, згодом німцями та найбільше самим цивільним населенням, що не знало ні краю ні міри в погоні за куском хліба та подекуди й дешевою наживою. Прикрі наслідки большевицької неволі показували себе в повній наготі. В Харкові воно може більше ніж деінде мало свої наслідки. Із давніх дореволюційних та большевицьких культурних надбань міста найбільше потерпіли музеї, книгозбірні, бібліотеки, виставки, фабрики, підприємства, клюби, театри, кінотеатри, школи, учбові заклади, видавництва, друкарні, архітектурної вартости будинки, пам'ятники тощо. Із колишніх двадцяти музеїв лиш один „Музей Слобідської України" ім. Григора Сковороди був чинний у тому часі. Всі інші розбазарені, розкрадені, частинно вивезені большевиками й німцями. Із великої кількости бібліотек та книгозбірень лиш Університетська та ім. Короленка бібліотеки сяк-так працювали та задержали свої цінності. В їх приміщеннях знаходили прибіжище харківські науковці, професори й студенти харківських високих шкіл. Ні одної високої школи, ні одної середньої, ні технічної! Навіть народні школи не працювали та не були завчасно організовані. Із восьми довоєнних театрів працювали лише два, із десяти кінотеатрів — лиш один. Сяк-так наладнані були дві друкарні, в яких друкувалася щоденна та щотижнева газети „Нова Україна".
Із пам'ятників я бачив п'ять: Тарасові Шевченкові, Гоголеві, Коцюбинському, Пушкінові і Каразінові, не згадуючи про пам'ятники большевицьким героям та гіпсові, вапном побілені фіґури спортовців по парках, скверах і майданах міста. Деякі фабрики і заводи, що не були зруйновані та представляли для німців свою воєнну вартість, були урухомлені та працювали під наглядом німців повною парою.
Такий то сумний вигляд Харкова в ті бурхливі дні світової воєнної хуртовини, що перекочуючись на Сході Европи, не пошкодувала й України з її колишньою столицею.
Сонце на руїнах
Та в той сумний час для Харкова і його населення були й проблиски надії. Найкращі з-поміж місцевої української інтелігенції, що чудом спаслися перед жорстокостями большевиків, не подались на схід за відступаючими большевицькими арміями та не були насильно евакуйовані — зразу по приході німців до Харкова, закусивши зуби та з закоченими рукавами взялись до благородного діла — відбудови міста. Прочищено вулиці зі звалищ і руїн, поховано людські й звірячі трупи, що валялись по вулицях, відремонтовано електростанцію, водогін, газопроводи, залізничне сполучення зі світом, наладнано забезпечення харчами населення, відкрито радіостанцію, телефонічний, телеграфний та поштовий зв'язки. Почали появлятися часописи, відновлено діяльність театрів і кінотеатрів, бібліотек. Словом — місто мало-помало пробуджувалось до нового життя. На руїнах почали показуватися тут і там соняшні проміння, що своїм теплом, неначе цілющим бальзамом лікували завдані воєнними діями криваві, фізичні й духові рани. За дозволом німецького військового командування та завдяки енерґійним українцям-патріотам відновлено діяльність Т-ва „Просвіта", відкрито Мистецьку ґалерію з картинами харківських і світових мистців, основано хори, капелю бандуристів, відновлено діяльність оперового і драматичного театрів, відкрито для відвідувачів Музей Слобідської України, відремонтовано церкви та завдяки зв'язкові з Києвом, розпочато велике діло відновлення Української Православної Церкви. Відновлено та щораз то більше поширювано загальний ремонт житлових будинків, приміщень для міських і військових установ, прочищувано майдани, парки, сади і сквери. Наладнано лікарсько-медичне обслуговування мешканців міста, відкрито й обладнано міські шпиталі, лікарні та санітарно-медичні пункти. Дедалі почали відкриватись школи, спершу народні, а там і вищі. Над обновою міста пильно гляділи урядовці Міського Управління, що під енерґійним та діловим проводом свого керівника — обербургомистра Олександра Семененка не жаліли ні часу ні труду для загального добра свого міста, його співжителів та вслід за цим для добра і слави всієї Батьківщини. Харківська щоденна газета „Нова Україна" під керівництвом Всеволода Царинника появлялась кожного дня у великому тиражі та була за весь час передовим українським часописом не тільки Харкова, але й всієї тогочасної України. З нею могли рівнятися тільки „Краківські Вісті", або деякі берлінські часописи друковані українською мовою. Завдяки „Відділові Пропаганди України" почав друкуватися у Харкові місячник „Український Засів", що під загальною редакцією Віктора Петрова в скорому часі з'єднав собі симпатії найкращих літераторів та робітників пера тогочасної України. В цьому літературно-мистецькому журналі друкувалися найкращі автори. Його співробітниками були: Юрій Шевельов, Михайло Ветухів, Юрій Блохин, Микола Іванів, Улас Самчук, Б. Порай-Кошиць, Василь Гришко, Василь Боровий, Дмитро Ніценко, Герась Соколенко, Олекса Веретенченко, Микола Яшек, Олександер Запорожець, Євген Яворівський, Марія Цуканова, Василь Дубровський, Петро Біляїв, Володимир Державин, Микола Оглоблин, Григор Шевчук, А. Коцевалов та інші.
В Театрі ім. Т. Шевченка, де колись працювали Лесь Курбас, Йосип Гірняк, Маріян Крушельницький, Олімпія Добровольська, відбувалися постійні вистави для цивільного населення та для німецьких вояків. Ще й досі пригадую собі репертуар-постанови театру: Наталка Полтавка, Запорожець за Дунаєм, Катерина, Ой, не ходи Грицю, Сватання на Гончарівці, Маруся Богуславка, Суєта, Весела вдовичка, Фраскіта, Коломбіна, Циганське кохання, Коварство і любов. В Оперовому театрі йшли постанови українською мовою: Аїда, Тоска, Логенґрін, Циганський барон, Фавст, Ріґолетто, Богема, Травіята, Мадам Батерфлай, Севільський цирульник, Паяци. Для німецьких вояків на Миколаївському майдані працював Театр „Бунте Бюне", в якому в українській мові йшли ревії, виступав український балет, грали українські музики і співали солісти. Програма на радіостанції йшла українською мовою. Важливі повідомлення Військового Командування подавались двома мовами.
Мушу підкреслити, що за весь час мого побуту у Харкові ні один раз ніхто з-поміж місцевого населення „нє здєлал на мене доносу", зовсім навпаки як це мало місце в Кременчуці, Києві і Рівному. А й харків'яни мабуть мали щастя до „западніків", що як висловлюються ще й сьогодні деякі кияни (киянки), „прийшли в Україну з німецькими обозами та набитими портфелями робити галицьку політику" ... Напевно не один харків'янин ще й сьогодні згадує одного із цих „обозників", яким був Петро Сагайдачний, що одним із перших прибув до Харкова та показав харків'янам нові шляхи до творчого, свобідного життя! Правда, були й такі, „що коником сивеньким гасали" по місті, або зводили хороших харківських дівчат і молодиць. Але, пробі, на це й була війна! Се ля ґерр! А в часі війни всяко буває.
Серед харків'ян я найшов більше ніж деінде в Україні справжніх, щирих і відданих українській справі патріотів. Доказом цього є, між іншим й те, що чимало із них вийшло на еміграцію і сьогодні їх можна бачити на всіх ділянках культурно-освітнього, громадського чи політичного життя. Вони в противенстві до інших наддніп-рянців, чи навіть галичан, є реалістами і надівсе пильними, працьовитими і добрими людьми. Зате й я їх дуже поважаю. Через те й так дуже припало мені до серця їхнє місто!
***
В лютому 1943 року, під час наступу большевиків, довелось мені покидати Харків. Я одначе вірив, що ще до нього повернуся. І я не помилився! Через два місяці, бо вже в середу 21 квітня 1943 року, я знову опинився на своїй давній кватирі на Римарській вулиці. Чергового дня — був Страсний Четвер. Я побував на Христових Страстях в Покровському монастирі. Монастирська церква була битком набита вірними. Хто не найшов місця в церкві, разом з іншими залив просторе монастирське подвір'я. Страсті правив старенький Митрополит Теофіл в сослуженні численного духівництва. Тоді над Харковом була чудова ніч. Без однієї хмариночки небо покрите зірками, пронизане гострими проміннями рефлекторів, що шукали за ворожими літаками на небосхилі. У церкві і на подвір'ї пахло кадилом, а з-над Лопані долітали свіжі подуви весняного вітру. Церковні мелодії духівництва і хору зливалися з гомінким шарудінням літаків, що пролітали над Харковом, несучи подарунки большевикам. Після церковної відправи вірні із запаленими свічечками — „фонариками" в молитовному скупченні розходились по домах. Незабутня картина: З Римарської і Університетської вулиць пливли світляні вогники серед сумерку ночі в напрямі Лопані, Павлівського майдану, Катеринославської, Коцарської, Чоботарської, ген аж на Холодну Гору, Москалівку, Заїківку, Основу. Вірні в набожному скупченні доносили горіючі вогники до своїх напівзруйнованих домів. Їм назустріч виходили такі ж вогники із других харківських церков. Неначе похід якоїсь містичної секти. Аж останні вогники з опустілих вулиць зникли і над Харковом запанувала правдива, тиха, слобожанська ніч...
Будинки "Державної промисловості" (із архіву автора)